Винниченко володимир сонячна машина - страница 21


Граф Адольф нетерпляче потирає свої м'які, жіночі коліна. Хто знає, чи не прислужився!Інарак панові президентові?

Камердинер Фріц не відважується зголосити її світлості принцесі графа Елленберга — у принцеси болить голова, і вопи звеліли не турбувати їх нічим. Але граф Елленберг колюче, сухо дивиться поверх лоба в кучеряве золотисте волосся камердинера Фріца и наказує негайно зголосити її світлості.

Дійсно, очі її світлості стомлені, мляві й трошки червонуваті, наче від вітру або від сліз. Але хору свою голову вона тримає так твердо, рівно й неприступно, що ніяка хороба не підступиться.

Граф Елленберг зразу ж приступає до суті. Він не-хоче й не сміє довго затримувати її світлість тою справою, яка привела його сюди без попередження.

Дійсно, граф Елленберг має вигляд рішучий, суворий, урочистий. Він не посміхається, не вигинається, не заглядає в очі принцесі.

Її світлості, звичайно, відомо про нахабний розбишацький виступ Інараку? Розуміється. Все громадянство, не виключаючи соціалістів і робітників, обурене на цих бандитів страшенно. Нічого страшного, звичайно, не може статись. Але під умовою все ж таки повної розсудливості. Наприклад, не підставляти навмисно свої груди під револьвер тих бандитів.

Князівна Еліза переводить зелені стомлені очі від вікна, в якому розкудовчено гойдаються віти дерев, і пильно зупиняє їх на м'якому носі графа Елленберга.

Так, цілком свідомо, умисно підставляються груди. Груди пана президента. Граф Адольф говорить із її світлістю цілком одверто, інтимно, знаючи, що вся розмова лишиться між ними. Отже, хоч це і дивно, і неймовірно, але абсолютно ясний факт, що лан президент хоче скінчити своє життя самогубством. Намір цих бандитів є для нього зручний привід. Наприклад, йому, графові Адольфові, треба було надлюдської натуги, щоб стримати пана президента від наміру поїхати на біржу й виступити з промовою перед юрбою Намір цілком ясний: підставити себе під бомбу інаракіста, загинути самому й загубити з собою сотні людей.

— Але через що?!

Граф Адольф глибоко зітхає, схиляє голову й мовчить. Принцеса вражено підводить і усті широкі брови догори.

— Графе, я сподіваюсь, ви не хочете своїм мовчанням сказати, що я причетна до цих настроїв пана Мертенса.

Граф Адольф сумно хитає головою. На жаль, вія по щирості мусить сказати, що саме її світлість причетна до цього тяжкого стану пана президента. На жаль, це так. Можна як хоч пояснити цей стан, але факт той, що після відмови її світлості побачитися з паном президентом він формально за-хорів. Так, захорів. І хорість ця така глибока й серйозна, що нічого дивного не буде, коли вона скінчиться якимсь божевіллям, якимсь візитом до інаракістів. Він, граф Адольф, не потребує поясняти її світлості, що з того може вийти, як це відіб'ється на Німеччині. Та коли вже яо щирості говорити до кінця, то й на планах самої іі світлості. Із смертю пана президента шанси її світлості на корону Землі зменшуються дуже значно. І чи знайдеться вже потім коронка Зігфріда, чи ні, але корона Землі страчена. Отже...

Граф Адольф одверто, рішуче дивиться в похмурене лице принцеси й кінчає:

— Отже, ваша світлосте, єдина рука є на світі, яка може стримати пана президента від самогубних вчинків і яка може вирятувати його, — це ваша рука, ваша світлосте. Подана йому в цей мент, коли темні сили громадянства вибухають і загрожують йому, ця рука навіки стане його владаркою. Більше я нічого не скажу, ваша світлосте.

І граф Адольф ізнову нахиляє голову, даючи змогу її світлості вдуматися й оцінити його знаменні слова.

Її світлість сидить непорушне. Лице їй від чола до підбо ріддя стає рівно-біле, овал витягається, загострюється, брови опуклими темними смужками застигли над примруженими, немов у далеку далеку далечінь напрямленими очима. На устах виступає ледве помітний усміх.

Принцеса Еліза заплющує очі й сидить так. Граф Адольф підводить голову, але, глянувши на її світлість, знову швиденько прибирає ту саму позу, ще нижче нахиливши лице.

Раптом принцеса підводиться, велично випростовується й сухо, твердо випускає з ледве розтиснених уст слово за словом:

— Графе, я прошу подати до відома пана Мертенса...

Вона на мить робить паузу, немов їй забиває дух, а граф

Елленберг, швиденько підвівшись за принцесою, весь замертвілий у чеканні, низько схиляє голову.

— ...що я зараз буду в його палаці з візитом.

Граф Адольф скидає вгору головою, весь спалахує рум'янцем радості, хоче щось сказати, але замість того падає на коліна й простягає руки до руки принцеси. Вона подає йому ту руку, і граф Адольф припадає до неї в екстазі й побожності.

— О ваша величносте, ви справжня, дійсна королева Землі!

***

Вікна в кабінеті пана президента щільно позачинювані. Зовсім, розуміється, не через ту дурну божевільну оповістку бандитів, а з тої простої причини, що дме гарячий вітер і перешкоджає важній нараді пана президента з паном віце-президентом Штіфелем, паном райхсканцлером, паном секретарем Банку й міністром торгівлі паном Бруксом. Мусів би бути ще й граф Елленберг, але... його немає. Нарада дуже серйозна, екстрена й таємна. Через те кожний із дорадників говорить із дуже значним виглядом, неголосно, страшенно подовгу й надзвичайно не до речі.

Пан президент, наставивши на міністра торгівлі сідлаєте чоло, як бик роги, пильно, не кліпаючи, дивиться на його жеманні, підмальовані уста, з яких слова виходять навшпиньках, як балерини з-за куліс, і нічого не чує.

Справа, властиво, давно ясна: треба йому, Фрідріхові Мер-тенсові, взяти та й явиться завтра в Об'єднаний Банк. І моментально вщухне паніка, скрутиться спекуляція й усі папери стануть у свою норму, як солдати, коли приходить офіцер. І не треба вигадувати ніяких хитромудрих комбінацій.

Але він, розуміється, нікуди не поїде. Вдень хотів їхати, як розсердився на ту дурну отару овець, а тепер байдуже. Вранці, як Вінтер подав ту бандитську оповістку, навіть серйозно розлютився. А тепер тільки нудно й досадно. От і ці дорадники, очевидно, теж вірять у його «деспотизм», «монархізм», «свавілля». Вірять, що його треба страшенно берегти, бо, не дай боже, уб'ють — і все піде до загину.

Наївні люди! Що значить одна людина в тій велетенській системі, яка охоплює всю земну планету тисячолітніми, врослими в шкуру людства зв'язками й законами? Що він, Мертенс, у цій колосальній машині, яка обснувала всю землю мільйонами гонових пасів, яка позрушувала суходоли з суходолами, країни з країнами, місто з містом, нехтуючи всякі державні кордони, раси, нації, релігії, історії? Що таке Німеччина в цій машині? Складова частинка, яка без цілого так же може жиги й функціонувати, як вийняте колесо без цілою апарата. А він, Мертенс? Малесенький гвинтик, тонесенька волосинка з товстелезної линви. Ну, висмикнуть її, цю волосинку. Та що з того?

Бідні, дурненькі фанатики! «Зажерлива політика, катастро-фальна війна». Ніби він, Мертенс, та ще декілька окремих «деспотів» із зажерливості постановили провадити таку політику, і так по глаголу їхньому й діється. Бідним дурникам і не видко, що ці «деспоти» — тільки безвольне, сліпе знаряддя вищої волі, фатальної конечності, що ця вища воля крутить і командує цими «деспотами» так само, як і тими «рабами», що бунтуються он там.

Міністр торгівлі робить жеманний словесний пірует і закінчує свою промову:

— Отже, мені здається, пане президенте, що це єдиний вихід із даної ситуації.

Пан президент на цей вихід нічого не відповідає й дас слово райхсканцлерові. Райхсканцлер зітхає, сумлінно збирає всі аргументи й береться за роботу. На його думку, питання треба розбити насамперед на три категорії...

Пан президент наставляє тепер на канцлера сідлаєте чоло, так само мовчки, важко й кам'яно слухає його ділову, грунтовну промову й так само нічого не чує.

«Зажерливість!» Яка, властиво, є колосальна кількісчь ідіотів! Напевно ж мільйони людей думають про нього, Мертенса, що він із зажерливості провадить свої справи, із зажерливості руйнує дрібніший капітал, із зажерливості не дає робітникам надмірно високої платні, із зажерливості стоїть за об'єднання світового господарства й фінансів у одному центрі, бажаючи, мовляв, експлуатувати східні країни. Все з зажерливості! А того й не подумають, що на якого ж біса йому таке колосальне багатство? Та він же за нього міг би купатись у найбільших розкошах тисячі літ. Навіщо Штіфелеві, Айхенвальдові, Бравнові, Петерсові, тисячам мільярдерів і багачів їхні багатства, коли вони й тисячною частиною їх не користуються? Коли для багатьох воно є вічне джерело всяких клопотів, неприємностей, страждання, коли цей «деспотизм» є для них тяжкий хрест, фатальний обов'язок? Значить, є якась інша сила, що вимагає цього?

Але, коли одного-другого з таких нещасних «деспотів» людська дурість бомбою розриває на шматки, мільйони ідіотів вважають це безглуздя за акт справедливості.

А тим часом ці самі мільйони вічно потребують деспотизму. Деспоти не родяться — їх робить і творить юрба. Вона хапає підсунуту збігом обставин звичайнісіньку людину, як глину, мне її, тре, розтягає й нарешті виліплює те, що їй хочеться. І, зліпивши із звичайнісінької людської глини ідола-деспота, вона вимагає від нього всіх ідольських деспотичних рис. Ідол (монарх, герой, вождь) мусить бути надзвичайний, одмінний від усіх, неподібний ні до кого, вищий за всі людські норми, приписи, інстинкти, вищий за жалість, любов, сльози, мусить бути якоюсь потворою з професійною жорстокістю ката, лицемірством попа, безпомильністю рахівничої машини. Ця потвора мусить по коліна брьохати в пролитій ним людській крові й з тихим усміхом або з апостольським пафосом обіцяти перетворити цю кров у нектар для будучого людства. І коли та кров і ті трупи починають занадто смердіти, юрба скидає ідола, топче його, плює на нього й метиться на ньому за кров, за все те, чого сама вимагала від нього А через якийсь час знаходить іншу глину і знову ліпить, і знову падає перед новим ідолом до нового бунту, до нових ешафотів, гільйотин і бомб. Вічний закон життя й вічні прояви його.

Райхсканцлер витирає піт і приступає до другої категорії питань.

Пан президент одкидається на спинку фотеля й заплющує очі. Яке щастя було б кинути це вічне напруження, цю божевільну роботу машини, цю каторгу багатства, влади, «деспотизму»! Забитись би куди-небудь на дикий, пустельний берег моря, оселитись у лісі, в печері, поскидати з себе всі людські одяги, всі ярма й пута, лежати на теплій скелі, слухати пульс моря й бути вільним, простим, самим собою. Він же так страшенно скучив за самим собою! Він же так давно не бачився з собою, справжнім, дійсним собою.

До кабінету нечутно прокрадається Вінтер і з листом у руці обережно й нерішуче прямує до пана президента. Пан президент розплющує очі на рип його кроків і мовчки жде.

— Уклінно прошу вибачити, пане президенте. Граф фон Елленберг просить негайно передати вам цього листа.

Пан президент швидко бере листа, нетерпляче розриває й. хмуро водить по ньому очима. Дорадники й Вінтер непорушно, мовчки сидять і слідкують за цегляно-червоним, пітним, квадратовим лицем. І бачать, як умить воно оживляється, набирає знайомої сили, енергії.

— Прошу зараз же провести графа Елленберга до малого кабінету. А вас, панове, прошу провадити далі нараду без мене. Я покину вас на декілька хвилин.

Вінтер, низько перегнувшись, відступає задом кілька кроків і вислизує з кімнати, а пан президент, жваво підвівшись, з листом у руці прямує направо до дверей малого кабінету. По дорозі він зупиняється й знову перечитує записку. Так, він не помилився, граф Елленберг має докласти приємну звістку про її світлість. «Приємну» — навіть підкреслено.

Граф Елленберг уже жде посеред малого кабінету. Він стоїть із скромною гідністю й стриманою радістю в сірих потуплених очах. Панові президентові він уклоняється поштиво, але ж із тою самою скромною гідністю. І зараз-таки тихим голосом, із потупленими очима докладає панові президентові, що її світлість принцеса по довгій розмові з ним, графом Елленбергом, виявила своє високе бажання...

Тут граф Елленберг робить зовсім невеличку паузу, від якої пан президент, одначе, нетерпляче хмурить брови.

— ...виявила високе бажання скласти візит панові президентові. І то сьогодні, оце зараз.

Граф Елленберг скромно підводить очі й уперше бачить, як цііляно червоне лице пана президента робиться жовто-сірим, наче стара кістка, а вуха блідо-синіми.

— Як?! Сама перша?! До мене?!

І голос тихий, зляканий, хрипкий.

— Так, пане президенте.

— Без коронки?!

— Без коронки, пане президенте.

Властивість усяких чудес і надприродних явищ, як то вже давно зауважила народна мудрість та святі писання, є в тому, що чоловік од чуда ціпеніє, стовпіє й падає ниць. Пан президент ниць не падає, але будучи хоч і великим, та все таки чоловіком, ціпеніє. Правда, пан президент ціпеніє всього на якийсь мент. Потім кров йому шугає в жовто сіре лице — і воно робиться ще червоніше, як було.

— Та як же це сталось?! Через що?!

І голос уже знову гиркаючий, вогкий, з бризками радості, шо з усіх сил рветься з загати.

Граф Елленберг знову скромно опускає очі додолу. Сталося це через те, що він, граф Елленберг, узяв на себе відвагу вияснити п світлосії всю величезну шкоду для Німеччини від стриманості її світлості її світлість була така милостива, що вислухала його аргументи, довго вагалася, рішуче відмовлялася, потім знову дозволила йому промовити до неї, і нарешті голос любові до батьківщини переміг усі перешкоди, і її світлість, одкинувши всякі етикети, всякі умовності, маючи на увазі тільки добро загалу, рішилася на цей величний крок, який починає знову епоху в історії Німеччини.

Пан президент кладе обидві руки на плечі графа Елленберга, сильно надушує їх, мовчки дивиться в лице графові, голосно сопе носом і раптом мокро-міцно цілує його в щоку.

І зараз же, відірвавшись губами й руками, швидко відходить до столу, сідає й без ладу починає перебирати складені старі папери Потім умить гатить кулаком по столі, схоплюється, обертається до графа Елленберга і, блискаючи загорілими опуклими очима, піднявши всі загати, пустивши всю повінь радості, буйно гиркає:

— Параду! Королівську зустріч! Салюти всіх гармат! Скликати всіх міністрів, депутатів, увесь Берлін!

Граф Елленберг, скромно сяючи, дозволяє собі завважити панові президентові, що салюти всіх гармат можуть внести занепокоєння в населення, особливо під цей напружений момент. Пан президент моментально згоджується, радісно, бурно обливаючись потом, згоджується. Добре, салютів не треба. Але грім музики. Армію музиків! Килими на всю алею від воріт до палацу! Вишикувать усю гвардію!

Ех, чому вони живуть у цій прозаїчній, сірій Європі, де неможливо виявити грандіозних змахів душі в фарбах, у звуках, у величезних масах живого й мертвого матеріалу!

Нарада, розуміється, розпущена. Які там у біса тепер наради, коли королева світу має ступити своєю ногою на поріг його вбогої халупи? Про що тепер радитись?!

Порозчиняти всі вікна! Повпускати всі вітри неба й землі, всі бурі, блискавки, громи. Гасайте, вихруйте, справляйте танець скаженої радості! Зустріч королеві Землі!

Що?! Не вистачає килимів у палаці? А в Берліні?!

Килимів у Берліні вистачає Широченна алея, всі сходи палацу вкрито різнобарвними пухнатими смугами тканин. Дерева уквітчано квітками, прапорами, вінками. З боків стоїть гвардія пана президента двома щільними стінами молодих, рослих, заціпенілих тіл. На порталі палацу найвища, верховна влада Німеччини — Управа Об'єднаного Банку з паном президентом на чолі Круг неї міністри, депутати, палацове вельможне панство.

У ворота палацової території вкочує скромне авто старого графа Елленберга, стареньке, немодне, простеньке собі авто. В ньому дві скромні постаті в чорному, дві жіночі старомодні постаті — одна з золотисто-червоною, непорушною, рівно підведеною головою, друга — з бігаючими, цікавими очима, з гострим нюхаючим носиком сіренької мишки.

І в той самий мент громом слави вибухає музика. Скромне авто зупиняється. Граф Адольф Елленберг, гофмайстер барон Лерхенфельд і міністр палацу зустрічають високу гостю.

Дійсно, зустріч королеви Землі! Дійсно, тільки королева так байдужо-певно, так урочисто гордо може приймати цей грім музики, крики, уклони, вітання, квіти, килими, тисячі жадних очей. І тільки в черниці може бути така рівна блідість, така загостреність і висхлість точеного овалу й зблідлість уст.

А небо напухло жовто бурими хмарами, насичене гарячим вітром, що рве, тріпає прапори, квіти, волосся, чорний прозорий капелюх королеви.

І величезними, строго-врочистими сходами палацу її світлість іде з тою самою величною байдужістю, гордою певністю я рівною рівною блідістю витончено-загостреного лиця з широкими темними бровами І пана президента, промоклого від поту на лопатках, червоного й вилискуючого, але врочисто стриманого, слухає з тою самою рівною блідістю. І тільки часом, як короткозора, мружить очі, і тоді в куточках засохлих уст легенько ворушиться непомітний усміх, як тонюсінький кінчик хвоста затихлої в травлі гадюки.

А коли вони лишаються вдвох у знаменитій брильянтовій овальній залі й з усіх стін, із стелі, із столу й стільців блискоче, стріляє і грає на її світлість міць і могутність пана президента, вона ще виразніше мружить очі й тісно стуляє уста. Між прозорою матовою чорністю капелюха й рівною блідістю лиця червоно, кричуще палає волосся, трохи розпущене буйним вітром.

Але пан президент на волосся не дивиться. Він і на принцесу дивиться дуже-дуже рідко — йому й так надзвичайно трудно бути таким урочисто строгим, таким велично поважним. Адже це є побачення не якоїсь п'яненької Марти Пожежі з оп'янілим чотирнадцятилітнім хлопцем десь у кущах на березі річки, а двох високих осіб Німеччини.

Принцеса Еліза також не дивиться на пана президента. Не через те, що він увесь цегляно-червоний і масно мокрий від поту, наче просто з парової ванни прийшов сюди до брильянтової зали, не через те, що нижчий за неї ростом, що квадратове лице відвисає важкими щелепами. Ні, через щось інше, через те, від чого очі мружаться, як у короткозорої.

Але говорить вона спокіиним і рівним, як твердо накручена струна, голосом. І говорить про такі речі, від яких радість пана президента хоче вибухнути, як корок із пляшки шампанського.

Пан Мертенс, звичайно, розуміє, що її візит до нього є певний і серйозний акт? Отже, вона цілком ясно й виразно додає, що приймає його пропозицію бути його дружиною.

Пан президент не знає, що треба зробити за етикетом (стати на коліно перед нею чи підвестись і низько вклонитись?). Він тільки мовчить та низько схиляє голову, при чому з чола на мармурову підлогу падає кілька крапель поту.

Одначе, даючи згоду, принцеса своїх умов не відкидає: вона стане дружиною пана Мертенса тоді, як у руках його буде коронка Зігфріда, а на голові — корона Землі. І третя умова: до того часу їхні заручини лишаються тайною для всіх.

Пан президент ізнову мовчки й низько схиляє велику іржаву голову. І рипким, застудженим від хвилювання голосом одповідає її світлості. Те щастя й та велика честь, які йому обіцяні, є така велетенська сила, що вона зруйнує всі перепони, які стоять на шляху осягнення поставлених умов. Тепер, коли цим візитом йому подана дружня рука її світлості, тільки втручання самого бога може бути серйозною перешкодою, всі ж людські, земні перешкоди від сьогоднішнього дня можна вважати майже за неіснуючі. Треба тільки трохи часу на формальне довершення становища, отже, тільки кілька місяців.

Принцеса на мент заплющує очі й зразу стає подібна до вийнятої з домовини й посадженої в фотель. Але тут же розплющує очі й простягає руку панові президентові. Пан президент обережно й побожно притуляється до неї кінчиками уст, боячись торкнутися пітним, мокрим місцем над горішньою губою.

І її світлість тим самим байдужо певним, рівно-величним кроком проходить знову до свого скромного автомобіля. Знову гримить музика, гуркотять крики гвардії, лопотять і тріпочуться прапори під гарячим вітром. А далеко над Берліном у буро-синіх купах хмар блимає сліпучими щілинами небо.

І тільки як принцеса, попрощавшися з притихлою від величі історичного моменту, від пишності и грандіозності зустрічі графинею, лишається сама в себе в спальні, з неї, як сукня, спадає витягнена рівна величність. Вона сідає в фотель, притуляє голову до спинки і, зігнувшись, самотньо скоцюрбившись, сидить. Тепер — кінець.

Потім стомлено підсуває до себе скриньку з дорогоцінностями, виймає маленькі, наївні щипчики, якими абсолютно нічого не можна робити в електротехніці, і ніжно гладить їх кінчиками пальців. І очі не мружаться, і розтоплюється загостреність підборіддя, і рівна-рівна блідість укривається ніжною, теплою червоністю. Принцеса раптом одкидає голову назад і заплющує очі, але вона тепер не подібна до винятої з домовини — у винятих із домовини, як відомо, не палає лице й вони не думають про те, що надходить ніч, під час якої бувають глузливі солодкі оргії челяді без хазяїна.

***

І пан президент разом із парадним промоклим на лопатках убранням скидає напружену врочистість. Гей, небо грається блискавками, підкидається гирями, гуркоче велетенськими бубнами. Автомобіль! Пан президент також хоче погратися блискавками. Що? Небезпека? Кому?! Йому, для якого всі людські перешкоди, як для гірського потоку, — дитячі гребельки? Автомобіль негайно!

Граф Елленберг розгублено пробує спинити пана президента, але ці спроби навіть не гребельки, а осіннє павутиннячко на дорозі кур'єрського поїзда.

Автомобіль! Просто маленький, скромний автомобіль, в якому їздять незначні палацові урядовці. Подати на задні ворота. Ніякої охорони. Пан президент їде до театру. Він їде нам'яти вуха старому Берлінові.

7255656549797742.html
7255819050394046.html
7255860889521241.html
7255945317528826.html
7256038028515163.html