Хмельницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. М. Островського - страница 4

Хмельницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. М. Островського - страница 4

^ Імена, події, факти ...





Доленьку-долю, що відвойована,

я шануватиму, батьку мій.

^ Землю, де предки мої поховані,

вічно кохатиму, батьку мій.

Дорогу до щастя, тобою торовану,

кластиму далі, батьку мій.

І. Рибицький


^ 1 січня


Друковане слово Поділля: до витоків


150 років з часу виходу

першого номера часопису

“Подоль­ские епархиальные ведомости”


В січні минає 150 років з часу виходу першого номера часопису “Подільські Єпархіальні Відомості”. 25 серпня 1861 року вийшов указ Синоду, за яким Подільській єпархії дозволялося заснувати власне періодичне видання. Після копіткої підготовчої роботи і з благословення Подільського архіпастиря Іринарха, новий часопис побачив світ з 1 січня 1862 року.

“Подільські Єпархіальні Відомості” виходили спочатку двічі на місяць, кожен номер мав 36 сторінок невеличкого книжкового формату. Передплата на рік складала 3 рублі. Поступово видання збільшувало свій обсяг, а з 1880 року почало виходити щотижня.

Першими редакторами “Відомостей” були ключар Кам’янецького кафедрального собору Павло Троїцький та протоієрей Євген Струменський, викладач семінарії та член Консисторії. Друкувався часопис у Кам’янець-Подільській друкарні Д.Крайза під пильним наглядом цензора архімандрита Іануарія. “Подільські Єпархіальні Відомості” складалися з “офіційної частини”, де читачам пропонували державні та єпархіальні постанови, офіційні відомості, накази, оголошення, та “неофіційної частини” – тут подавали статті богословського, історичного, етнографічного та загальноосвітнього напряму. До сьогоднішнього часу для багатьох краєзнавців Поділля публікації “неофіційної частини” є безцінним джерелом з минувшини краю.

Найдовше редактором видання був протоієрей Юхим Сіцинський – відомий на Поділлі церковний і громадський діяч, історик, етнограф, археолог. Він очолював тижневик з 1892 до 1905 року.

З початком 1906 року “Подільські Єпархіальні Відомості” припинили своє існування, а замість них з’явилися два інші єпархіальні видання – газета “Подолія” та журнал “Православне Поділля”.

Сергій Єсюнін


Література


  1. Григорук О. “Подольские епархиальные ведомости” як джерело з церковної історії Поділля // Український історичний збірник. – К., 2009. – Вип. 12. – С. 318-322.

  2. Єсюнін С. “Подільські Єпархіальні Відомості” // Є Поділля. – 2002. – 4 лют.

  3. Мацько В. Друковане слово Поділля. – Хмельницький, 1998. – С. 5.

  4. Періодичні видання Подільської губернії (1938- 1917 рр.): покажч. / укл. Н.Сидоренко, О.Сидоренко, В.Фінклер та ін. – Л., 1999. – С.23-24.


5 січня


Російська подолянка


60 років з дня народження

Неллі Миколаївни Павлової


Хмельницька художниця Неллі Павлова народилася 1952 року в Узбекистані, в Каршинському степу, неподалік афганського кордону, тож Схід – її історична батьківщина. Батьки часто переїжджали, тому дитинство минуло в Латвії, а освіту отримала в Рязанському художньому училищі, здобувши фах художника-модельєра. Та справжньою малою батьків-щиною став для неї Хмельницький, де вона мешкає ось уже більше 30 років. Тут народилася її донька, а свого часу – й онуки; тут 2003 року вона стала членом Національної спілки художників України.

З 1994 року Н. Павлова веде активну виставкову діяльність; тільки персональних виставок має більше двох десятків, і не лише в Хмельницькому, а й у Кам’янці-Подільському, Києві, Одесі, польському Чеханові. Вона працює в різних видах мистецтва – живописі й графіці.

В малярстві виявляється її захоплення українським орнаментом, образною символікою народної картини. Але в пошуках власного стилю мисткиня відштовхується не лише від народної культури з її декоративністю, а й , певною мірою, від мистецтва модерну. Вона активно експериментує з кольором і фактурою живописної поверхні.

Графіка Н. Павлової має, сказати б, вузькотематичну спрямованість. Вона присвячена старовинній архітектурі Поділля. В аркушах, виконаних в мішаній техніці на зім’ятому папері, стилізованому під фактуру каменя, постають замки, фортеці Кам’янця-Подільського, Меджибожа, Летичева, баро-кові костели і старовинні будиночки маленьких українських міст. Осібною часткою графічного доробку художниці є серія “Мій Проскурів”. Його будівлі, що збереглися з початку минулого століття, в інтерпретації Неллі Миколаївни стали своєрідною ілюстрацією до видання, присвяченого історії міста. Це комплект листівок з оригінальними світлинами проскурівських будинків та історичними нарисами, підготов-лений науковцем обласного краєзнавчого музею С.Єсюніним. На зворотному боці листівок – репродукції графічних аркушів Н.Павлової. Їх колорит, на відміну від різнобарв’я живописних полотен, утворений поєднанням лише кількох холодних фарб: сірої, зеленкуватої, блакитної, жовтувато-коричневої.

Ще один досвід участі у видавничому проекті – літературно-мистецьке видання “Ветер времени”, в якому поезія хмельничанки Марії Лисайчук переплітається з графікою Неллі Павлової. Це своєрідний діалог Кисті і Слова.

Отже, мистецький доробок художниці свідчить про те, що вона намагається йти одночасно кількома шляхами, аби найповніше реалізувати свої творчі прагнення.

Людмила Тимофєєва

Література


Про Н.М. Павлову


  1. Кульбовський М. Живописне маєво образу Поділля // Кульбовський М. З подільського кореня. Кн. 4. – Хмель-ницький, 2007. – С. 18-21.

  2. Неллі Павлова // Хмельницький в іменах: митці / уклад.: В. Дмитрик, М. Кульбовський, Є. Семенюк. – Хмель-ницький, 2010. – С. 114.

  3. Кульбовський М. Вітер часу Неллі Павлової // Проскурів. – 2009. – 26 лют. С. 9.

  4. Чужинська Д. Давній Проскурів у графіці Неллі Павлової // Поділ. вісті. – 2003. – 30 квіт.

  5. Ламонова О. Графіка Неллі Павлової // Україна. – 2004. – № 1. – С. 72-73.


19 січня

На варті здоров’я


95 років з дня народження

Євгена Олександровича Ківільші


Євген Олександрович Ківільша – заслужений лікар України, висококваліфікований фахівець, лікар-хірург вищої категорії, один з організаторів ЛОР-служби на Поділлі, завідувач ЛОР-відділенням Кам’янець-Подільської міської лікарні (1946-1981).

Є.О. Ківільша народився 19 січня 1917 року в м. Рославль Смоленської області в сім’ї робітника.

Після закінчення у 1940 році Смоленського медичного інституту він служив у лавах Радянської Армії на посаді лікаря полку. В одному з боїв Великої Вітчизняної війни важко поранений і контужений потрапляє у концентраційний табір, де у важких умовах фашистської неволі віддає всі сили, знання і досвід лікуванню хворих і поранених радянських військово-полонених.

У 1945 році Є.О. Ківільша був свідком обвинувачення від СРСР на Міжнародному Нюрнберзькому процесі над фашистськими злочинцями.

Після війни він працював лікарем-отоларингологом в обласній лікарні. З 1946 року Євген Олександрович пов’язав свою долю з Кам’янець-Подільською міською лікарнею. Через деякий час він організовує у лікарні отоларингологічне відділення, розгортає оперативну діяльність при різних захворюваннях вуха, горла, носа.

Ківільша Є.О. впроваджує у хірургічну практику різні види складних операцій під мікроскопом для відновлення слуху, розробляє методику лікування захворювань горла, проводить економічні резекції гортані при злоякісних новоутвореннях зі збереженням дихальної і мовної функції. Слід сказати і про отоневрологічні дослідження хворих неврологічного профілю, раціоналізаторські пропозиції хірурга, ювелірний метод бронхоезофагоскопії, яким досконало володів Ківільша, про підготовку десятків кваліфікованих фахівців, які пройшли школу у відділенні під його керівництвом.

У Євгена Олександровича було особливе правило – жодного питання не залишати невирішеним. Він був висококваліфікованим лікарем, постійно вдосконалював свою професійну майстерність. Аналіз своєї практичної лікувальної роботи Ківільша узагальнив у наукових працях: “Про лікування хворих з оттогенними абсцесами мозку” і “До питання про тимпанопластику”.

Головним в особистості лікаря Ківільша Є.О. вважав безмежну відданість своїй справі, того і вчив своїх учнів. “Увійшовши в палату, лікар належить тільки хворому, а весь тягар життєвих проблем повинен бути за порогом, забутим” -–казав він.

Глибина знань, сила переконань, турбота про здоров'я і долю хворого зливались з інтуїцією лікаря і сплавлялись в одну чудову якість – талант хірурга. Тисячі хворих, яких він оперував, зберігають і донині глибоку вдячність талановитому хірургу.

Майже 10 років Ківільша Є.О. керував об’єднаним науковим товариством лікарів міста, виступав на засіданнях товариства з науковими доповідями, привертав увагу аудиторії ерудицією, енциклопедичними знаннями. 34 роки Євген Олександрович керував відділенням вуха, горла і носа у Кам’янець-Подільській міській лікарні.

За досягнуті професійні успіхи та організацію ЛОР-служби на Поділлі Є.О. Ківільші присвоєно високе звання “Заслужений лікар УРСР”. Він нагороджений значком “Відмінник охорони здоров’я”, орденом Трудового Червоного Прапора і багатьма медалями.

Помер Є.О. Ківільша 31 грудня 1982 року.


Людмила Саксонік


Література


Про Є.О. Ківільшу


  1. Євген Ківільша: життя і доля // Кам’янець-Поділ. вісн. – 2005. – 16 груд.

  2. Мазурик Є. Євген Ківільша: життя і доля // Подолянин. – 2000. – 24 листоп. – С. 5.

  3. Мазурик Є. Суд історії // Мед. кур’єр Хмельниччини. – 1999. – № 1-2.

  4. Лікар-новатор // Прапор жовтня. – 1977. – 19 січня.

  5. Хомич П. Хвороба відступає // Прапор жовтня. – 1971. – 30 квітня.

  6. Мельник П. Його шлях // Рад. Поділля. – 1971. – 17 грудня.


24 січня


Майстриня “Вінка сюжетів”


70 років з дня народження

Ольги Захарівни Лихогляд


За професією – зв’язківець (після закінчення Львівського технікуму електрозв’язку (1966) працювала за фахом); за покликом душі – поетка. Пісні на її вірші (композиторів М. Люшні, І. Пустового, О. Толстікової) зазвучали на все-українському радіо ще в 1992 році – “Хмельничанка”, “Гімн зв’язківців”.

Ольга Лихогляд багато років була відповідальним секретарем Хмельницької міської літературної спілки “Поділля”. Нині очолює обласне об’єднання жінок-літераторів “Лесина пісня”.

Поезії О.Лихогляд друкували журнали “Доля”, “Педагогічний вісник”, “Школа сімейного виховання”. Вміщала свої твори у поетичних збірках “Плекаймо час добра”, “При світлі вічного вогню”, в альманахах “Творче Поділля” (1993-2003), в пісенниках “Рідне місто моє”, “Добрий день вам, люди” тощо.

Але творчого апогею Ольга Лихогляд сягнула своїм вінком сонетів. Одвічна філософія любові своєрідного одкровення поетичної душі з сонетарним післясловом. Це був сміливий виклик – протест сучасному скабрезному побуто-писанню провінційно-епігонській графоманській братії, що по-горобчиному захлинається своєю “сентиментальною кашею” (вираз М. Зерова).

Дотримуючись канонічного циклу (15 сюжетів) Ольга Захарівна добре простудіювала своїх українських сонетарних попередників Івана Франка, Миколу Зерова, Андрія Малишка, Максима Рильського, Дмитра Павличка, Афанасія Коля-новського. Опираючись на їх творчий досвід, витворила свій стиль сонетарного віршування. Зв’язуючою ланкою усіх 15-ти сонетів О. Лихогляд обрала рефрен – перенесення останнього рядка попереднього сонета на початок нового, чим зберегла мовностилістичний стрій вірша, весь час дотримуючись канонічного 14-рядкового віршування – два катрени (4+4) і два терцети (3+3). Але при цьому намагалася привнести дещо “своє” у зміст та характер звучання сонета.

Цим циклом Ольга Лихогляд засвідчила: український сонет живе і діє!

Микола Кульбовський


Література


Твори


  1. Люблю, молюсь, і плачу, і сміюся..: поезії. – Хмель-ницький: вид-во А. Цюпак, 2005. – 115 с.

  2. Одвічна філософія любові: вінок сонетів. – Хмельницький: вид-во А. Цюпак, 2005. – 19 с.

  3. Свято хліба: [поезії]. – Хмельницький: вид-во А. Цюпак, 2008. – 32 с.

  4. Пробудження весни: вінок сонетів. – Хмельницький: вид-во А. Цюпак, 2007. – 19 с.: іл..

  5. Киця-витівниця: вірші для дітей. – Хмельницький: НВП Евріка ТОВ, 1998. – 28 с.


Про О.З. Лихогляд


  1. Кульбовський М. Його величність сонет // Куль-бовський М. З подільського кореня. Кн. 4. – Хмельницький, 2007. – С. 63-72.

  2. Шандовська Л. Коли приходить натхнення // Хмель-ниччина. – 1997. – № 51.

  3. Мацько В. Книга для малят // Пед. вісн. – 1997. – № 7. – С. 36.


14 січня


“… Осуджений за першою категорією”


115 років з дня народження

Івана Юліановича Кулика


Іван Юліанович Кулик (за паспортом Ізраїль Юделевич) народився 14 (26) січня 1897 року в м. Шпола Звенигородського повіту Київської губернії. Поет, прозаїк, перекладач, партійний і громадський діяч єврейського походження. Літературні псевдоніми – Р. Ролінато, Василь Роленко.

Народився в сім’ї вчителя. Закінчив 4-класне училище в Умані, куди переїхали батьки.

Перший вірш російською мовою надруковано 1911 року в уманській газеті “Провинциальный голос”.

1911 р. 14-річний Кулик вступає до Одеського художнього училища. Він мріяв стати художником (ще в Умані малював декорації для спектаклів української мандрівної трупи), але училище так і не закінчив, бо у 1914 р. разом із родиною емігрував до США. Тут 17-річний юнак, працюючи чорноробом на фабриках і шахтах Пенсільванії, розпочав літературну та партійну діяльність. Друкував вірші російською мовою в соціал-демократичній газеті “Новый мир”. В 1914 році вступив до РСДРП(б).

Навесні 1917 р. Кулик через Далекий Схід і Сибір повернувся в Україну і з головою пірнув у вир революційної боротьби на боці більшовиків. Так, восени 1917 р. у Києві він став членом ревкому. До речі, на Обласному (Крайовому) з'їзді РСДРП(б) у Києві Іван Кулик разом із Володимиром Затонським, Василем Шахраєм, Георгієм Лапчинським виступив за створення окремої від РСДРП(б) партії більшовиків України, проте цю пропозицію відхилила більшість делегатів з’їзду. У грудні 1917 року його обрано членом ЦВК Рад і першого Радянського уряду України (очолив Народний секретаріат закордонних справ). Улітку 1918 року разом з Віталієм Примаковим брав участь у створенні бойових частин Червоного козацтва.

Від травня 1921 року до травня 1922 року – секретар повіткому КП(б)У в Кам’янці-Подільському. Тут редагував газету “Червона правда”, одночасно викладав історію в інституті народної освіти. Для “Сторінки молоді” в газеті “Червона правда” написав вірш “Зелене серце” (1921).

У 1924-1926 роках він – радянський консул в Канаді. Від 15 вересня 1930 року до червня 1932 року – секретар райкому КП(б)У в Кам’янці-Подільському.

Першу збірку віршів “Мої коломийки” (1921) присвячено подіям громадянської війни в Україні. В наступній збірці “Зелене серце” (1923) оспівав успіхи соціалістичного будівництва. Цій же темі присвячено поеми “Одужання” (1923) і “Ніагара” (1925), збірка віршів “В оточенні” (1927). У поемі “Чорна епопея” (1929) відтворив жахливі картини поневіряння негрів у Америці, злочини колонізаторів.

Останні твори почасти увійшли до книги “Шістнадцять морців” (Харків; Київ, 1934) та збірки “Змужніла молодість” (Одеса – Київ, 1935), а частково вийшли періодичним друком. Мріяв про велику поему “Кам’янець”, але встиг лише опублікувати уривки “Зі вступу”.

Кулик – автор прозових творів “Пригоди Василя Роленка”, “Чотирнадцята люлька” (обидва – 1932), “Записки консула” (1934). У перекладах Кулика вийшла “Антологія американської поезії” (1928), а також твори Миколи Тихонова, Едуарда Багрицького, Ніколоза Бараташвілі, Акопа Акопяна та ін.

Був одним із керівників Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, а після літературно-художньої реорганізації у 1934 році очолив Спілку радянських письменників України. Від 1935 року він ще й одночасно керує Держполітвидавом України, редагує “Літературну газету” та журнал “Радянська література”.

На день арешту, 27 липня 1937 року, Іван Кулик – член ЦК ВКП(б) і ЦВК УРСР, директор Партвидаву ЦК ВКП(б)У. 7 жовтня 1937 року “…осуджений за першою категорією…” Вирок виконано 10 жовтня 1937 р.”.

Івана Кулика реабілітовано посмертно.

Олена Ткачук


Література


Твори


  1. Записки консула. – К.: Рад. письмен., 1958. – 239 с.

  2. З поеми “Кам’янець” // Рад. студент. – 1969. – 27 лют.

  3. Не ридай мене, мати; Із старих зшитків; Пісня 45 Кам’янецького гарматного полку; Осінь: [вірші] // Літ. Україна. – 1969. – 24 січ.



Про І.Ю. Кулика


  1. Бейдер Ю.В. Поділля в творчості І.Ю. Кулика // Матеріали третьої Подільської історико-краєзнавчої конфе-ренції. – Л., 1970. – С. 157-161.

  2. Рубльов О.С. Кулик Іван Юліанович // Енциклопедія історії України. – К., 2008. – Т. 5. – С. 462-464.

  3. Сваричевський А. Революцією мобілізований // Рад. Поділля. – 1977. – 25 січ.

  4. Драгомирецький А. Серце юне, збентежене // Молодь України. – 1972. – 10 лют.

  5. Іван Кулик. – Електрон. дані. – Режим доступу: http://www.tovtry.km.ua/ru/history/statti/postati/kulyk_ivan.html. – Мова укр. – Опис здійснено: 24.10.2011.

  6. Посмертно репресований Іван Кулик. – Електрон. дані. – Режим доступу: http: //ikt.at.ua/publ/pamjat/ literatory/posmertno_ represovanij_ivan_kulik/25-1-0-204. – Мова укр. – Опис здійнено: 24.10.2011.


17 лютого


Проникливий і тонкий критик


135 років з дня народження

Всеволода Андрійовича Чаговця


Журналіст, письменник і театрознавець Всеволод Андрійович Чаговець народився в Старокостянтинові 17 лютого 1877 року в сім’ї урядовця.

Вже в зрілому віці, у 1930 році, він друкує статтю “З темряви минулого” з підзаголовком “1881-1891 на Волині”, де знаходимо не лише спогади про дитинство автора, яке проходило, як він зазначає, в “ароматі” народної творчості, оповідань про Кармалюка і пісень про Нечая, а й цікаві розповіді про Старокостянтинів і Волинь взагалі.

На навчання В. Чаговець виїжджає до Києва. Після гімназії він закінчує історико-філологічний факультет Київського університету і працює в стінах альма-матер викладачем. Але передові погляди молодого приват-доцента були не до смаку реакційній професурі. І Чаговець, залишивши викладацьку роботу, з 1901 року співробітничає у прогресивній на ті часи газеті “Киевская мысль”. Друкує там рецензії, публіцистичні статті.

Приязні стосунки та особиста щира дружба поєднувала Чаговця з діячами української літератури, мистецтва, зокрема з М. Лисенком, М. Заньковецькою, М. Садовським, П. Сакса-ганським, Оленою Пчілкою. Знав він і Лесю Українку. Спогади про неї зафіксував у нарисі “Велике серце”.

Чаговець був великим другом українського театру, боровся в умовах миколаївської Росії за його становлення. У книзі спогадів відомого артиста І.О. Мар’яненка “Минуле українського театру” знаходимо рядки, сповнені глибокої любові і вдячності до В. Чаговця за його організаційну і творчу допомогу українському театрові, що почав стаціонарну роботу в Києві в 1907 році.

В.А. Чаговець підтримував дружні стосунки і з кращими представниками культури і мистецтва російського народу – М. Горьким, В. Короленком, О. Купріним, Ф. Шаляпіним, народним оповідачем Іваном Рябініним, із славною плеядою Московського художнього театру – К. Станіславським, В. Неми-ровичем – Данченком, О. Кніппер – Чеховою. В його особис-тому архіві збереглося багато цікавих листів, знімків з дарчими підписами В. Качалова, К. Станіславського, єврейського письменника Шолом-Алейхема. За радянських часів В.А. Чаговець продовжував свою роботу в галузі літератури і мистецтва. Він написав оригінальну п’єсу “Дойна”, лібрето до балетів “Лілея” К. Данькевича, “Маруся Богуславка” А. Свєч-нікова, інсценізував твори М. Горького і О. Купріна.

Він автор літературної розвідки “Біля могили Шевченка”.

В.А. Чаговець помер 20 грудня 1950 року, проживши велике і багате життя.


Анатолій Сваричевський

Література


Про В.А. Чаговця


  1. Сваричевський А. Письменник і театрознавець В.А. Чаговець // Велика Волинь: минуле й сучасне: матеріали Міжнар. наук. краєзн. конф. – Хмельницький, 1995. – С. 510-512.

  2. Чаговець Всеволод Андрійович // Митці України: енцикл. довід. – К., 1992. – С. 624.

  3. Чаговець В.А. // Мацько В. Літературне Поділля. – Хмельницький, 1991. – С. 72.

  4. Пилипчик Р. Театральний процес в Україні кожен історик нашого театру неминуче сприймає тепер очима цього тонкого і проникливого критика // Голос громади. – 2002. – 26 груд.


березень


Альманах “Буяння”, його значення в

культурному житті Поділля


90 років з часу виходу в світ

літературного журналу “Буяння”


Після поразки армії УНР Кам’янець-Подільський все ще залишався на деякий час визначним культурним осередком України. Національний дух витав, українське слово торувало шлях до сердець читачів зі сторінок журналів, альманахів. Ці видання були, по суті, головною трибуною, де письменники могли реалізувати своє прагнення творити нову літературу рідною мовою.

Альманах “Буяння” (не журнал, який має періодичність видання, а саме альманах) взяв на себе поет, студент Кам’янецького ІНО, донедавна редактор Криворізької газети “Вісті” Варфоломій Гаврилович Кириленко. Йому автори здавали тексти, він їх редагував, упорядковував. Це був важкий економічний період в житті країни. Бракувало якісного паперу, грошей. Справді, планували друкувати як журнал в 1921 році, але через фінансову скруту ледве спромоглися на альманах, який вийшов у світ на початку 1922 року. Назву редактор запозичив із вірша Василя Елланського (Блакитного) “Буяння сил”, що був надрукований 1915 року і ніс у собі модерністський підтекст:

Лягти на землю. Пити небо. Простір.

Гойдатися у співах вітрових.

Не мріяти. Не думати. Нічого.

У грудях тануть клопіт і тривога.

Спиняє дух від млості.

Буяння сил живих.

На початку 20-х років різновекторні мистецькі уподобання і зацікавлення викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напряму, течії, породжували велику кількість мистецьких спілок – своєрідних “громад”, які засвідчували й ідейно-естетичне розмежування.

У Кам’янці-Подільському діяли філії “Гарт” на чолі з І.Дніпровським, та “Плуг”, яку очолювали Трохим Блажчук (псевдо Огневик), згодом Сава Божко. Отже, “Буяння” – це літературний альманах, виданий 1922 року лише одним числом. Тут надруковано твори І.Кулика (псевдонім – Р.Ролінато, Р.Роленко), вірші та поема “Жовтень” І. Дніпровського, дебютував також М.Хмара (Драй-Хмара), фольклористичні праці оприлюднив композитор Микола Грінченко, вміщено рецензії на журнал “Шляхи мистецтва” та збірник “Жовтень”. До речі, “Шляхи мистецтва” – літературний журнал Головполітосвіти. Виходив у 1921-23 рр. у Харкові. Вийшло п'ять номерів. Часопис мав розділи: поезія, красне письменство, мистецька трибуна, бібліографія, мистецька хроніка. За подібною схемою матеріалів надруковано й “Буяння”.

Відгомін цього видання докотився аж до 1992 року, коли з нагоди 70-річчя з часу виходу у світ альманаху з моєї ініціативи та за моїм сприянням, із моєю передмовою вийшов ще один літературно-мистецький альманах “Буяння”. І саме на обкладинці зазначено число 1(2). Як бачимо, уже й друге число має свою двадцятилітню історію. До честі, альманах надруковано зі складчини авторів. Кожен вносив певну суму, аби альманах побачив світ. Думаю, що й таким чином було надруковано перше число (1922 року). Як бачимо, альманах “Буяння” дав поштовх для зростання творчих сил подолян, його відгомін і через 90 літ знаходить свій відгук у серцях інтелектуально обдарованих юних і зрілих митців художнього слова.

Віталій Мацько

Література


  1. “Буяння” // Літературознавчий слов.-довід. – К., 1997. – С. 102.

  2. Крижанівський С. А. “Буяння” // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2004. – Т.3. – С. 683-684.

  3. Мацько В. З вершини літ // Буяння. – Хмельницький, 1992. – С. 5-9.

  4. Півтора дні В.І. Журнал “Буяння” // Рад. літературо-знавство. – 1964. – № 6. – С. 106-112.


25 квітня


Шануймо пам'ять земляка


100 років з дня народження

Ісаака Йосиповича Тартаковського


Ісаак Йосипович Тартаковський (1912-2002) народився у маленькому провінційному містечку Волочиськ (тепер – райцентр Хмельницької області), де пройшли перші 5 років його життя. У 1917 році, після смерті матері, сім’я переїздить до Києва.

Після закінчення школи 15-річний юнак, від природи наділений неабиякими художніми здібностями, вступив до художньо-індустріальної профшколи (1927), а потім – до Київського кіноінституту на операторський факультет, який закінчив з відзнакою у 1937 р. Його дипломну роботу за новелою Стефаника “Новина” вів Олександр Довженко.

У роки Великої Вітчизняної війни І. Тартаковський пережив відступ з боями на схід, оточення, полон, потім – повернення до армійських лав.

Демобілізувавшись 1945 року, Ісаак Йосипович став студентом Київського художнього інституту. Одним з його педагогів була Т.Н. Яблонська.

Після завершення навчання, з 1949 року, почав виставляти свої твори на республіканських та всесоюзних виставках, де вони отримали схвальні відгуки мистецької критики. З великим хвилюванням звертався художник до теми Великої Вітчизняної війни та геноциду єврейського народу.

За більш ніж 50 років творчої діяльності він створив велику галерею глибоко психологічних і життєво переконливих портретів своїх сучасників. Митець акцентує в кожному образі яскраво індивідуальне, неповторне. Персонажам його портретів притаманна внутрішня зосередженість, одухотвореність, доброта.

У пейзажах, написаних з натури, І.Тартаковський розкривається як ліричний майстер з тонким відчуттям української природи. Життєствердною силою та мажорністю приваблюють натюрморти митця – композиції з квітів і фруктів – оригінальні, часом несподівані, завжди позначені неабияким смаком.

У 1976 році І.Тартаковському було присвоєно звання заслуженого художника, а у 1993 році – народного художника України. Його твори є у колекціях 32 вітчизняних музеїв.

Хмельницький художній музей володіє трьома графічними аркушами майстра та одним живописним полотном, подарованим його дітьми, також художниками, Оленою Паламарчук та Анатолієм Тартаковським. Саме вони були ініціаторами першої на батьківщині (але, на жаль, посмертної) виставки Ісаака Йосиповича, що відбулася у Хмельницькому в 2008 році.

Галина Козловська


Література


Про І.Й. Тартаковського


  1. Тартаковський Ісак Йосипович // Словник художників України. – К., 1973. – С. 225.

  2. Тартаковський Ісак Йосипович // Митці України: енцикл. довід. – К., 1992. – С. 570.

  3. Ісаак Тартаковський: [некролог] // Літ. Україна. – 2002. – 27 черв. – С. 8.

  4. Тартаковський Ісаак Йосипович. – Електрон. дані. – Режим доступу: http://volrada.km.ua/content/view/91/75/. – Мова укр. – Опис здійснено: 24.10.2011.


4 травня


Коли цілющі душа і руки


75 років з дня народження

Бориса Прокоповича Шаталюка


Борис Прокопович Шаталюк – кандидат медичних наук, заслужений лікар України, доцент кафедри хірургії Хмельницького факультету післядипломної освіти ВНМУ ім. М.І. Пирогова, член-кореспондент АМТН, хірург вищої категорії, талановитий лікар і організатор.

Народився 4 травня 1937 р. у с. Вороновиця Вінницького р-ну Вінницької області у багатодітній селянській родині. Після закінчення середньої школи, з 1955 по 1961 рік, навчався у Вінницькому медичному інституті. Навчаючись в інституті, був старостою хірургічного гуртка, виконував експериментальні операції, чергував у клініці. Під час виробничої практики під наглядом хірурга В.П. Островського виконав свої перші самостійні операції (апендектомію, герніотомію, на м’яких тканинах). У 1961р. з відзнакою закінчив інститут і був направлений на роботу в Деражнянську районну лікарню на посаду хірурга. У 1964р. Б.П. Шаталюк був запрошений головним лікарем М.П. Чорнобровим на посаду хірурга-ординатора торакального відділення Хмельницької обласної лікарні. Борис Прокопович активно вивчає торакальну хірургію, навчаючись у М.М. Амосова, О.М. Авілової, проходить стажування у клініках Москви та Ленінграда. В цей період бере активну участь у становленні торакальної хірургії та анестезіології на Хмельниччині, впроваджує операції з приводу патології стравоходу, гнійних захворювань легень та поранень серця, займається науково-дослідницькою роботою.

У 1971 р. Б.П. Шаталюк захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата медичних наук і був призначений у 1972р. головним лікарем Кам’янець-Подільської міської лікарні.

У 1975 р. Б.П. Шаталюка призначають завідуючим Хмельницьким облздороввідділом. На цій посаді Борис Прокопович працює, не залишаючи практичної діяльності в торакальному відділенні Хмельницької області лікарні. З 1979 по 2001 рік працює головним лікарем Хмельницької області лікарні. Багато оперує, вперше в області успішно виконує пластику бронха, екстирпацію стравоходу, закриття бронхіальної нориці.

Борис Прокопович – організатор і учасник багатьох конференцій, з’їздів, учасник виставки досягнень народного господарства України, нагороджений дипломом та премією цієї виставки.

Б.П. Шаталюк – автор і співавтор 264 наукових праць, 4 монографій, 8 винаходів, 12 раціоналізаторських пропозицій. Він має талановитих учнів, зробив великий внесок у розвиток та становлення торакальної хірургії на Хмельниччині.

Праця Б.П. Шаталюка відзначена орденом “Знак Пошани”, знаком “Відмінник охорони здоров’я”, медаллю і дипломом ІІІ ступеня ВДНГ СРСР, грамотами і подяками МОЗ України.

Б.П. Шаталюк – чудовий керівник, педагог, лікар, вчений, який щиро ділиться своїми знаннями та досвідом.


Людмила Саксонік


Література


Про Б.П. Шаталюка


  1. Шаталюк Борис Прокопович // Вчені Поділля: (фундамент. наук. праці)/ під заг. редакцією О.О. Шалікова. Ч. 1. – Хмельницький, 1999. – С. 47-48.

  2. Шаталюк Борис Прокопович // Бібліографія вчених Академії медикотехнічних наук України: хронол. покажч. друк. праць за період 1990-2003 р. – Хмельницький, 2003. – С. 338-350.

  3. Борис Прокопович Шаталюк: біобібліогр. покажч. – Хмельницький, 2007. – 51 с.

  4. Шандовська Л. Хірург від бога // Поділ. кур’єр. – 2002. – 18 лип. – С. 9.

  5. Борис Прокопович Шаталюк: (до 60-річчя від дня народження) // Клінічна хірургія. – 1997. – № 5-6. – С. 86.

  6. Скрипник Г. Обрав долю // Поділ. вісті. – 1997. – 1 трав.

  7. Карась П. Не знаю долі кращої // Поділ. вісті. – 1995. – 18 лип.

  8. Вперше: Б.П. Шаталюк вперше в області застосував штучну нирку // Світло жовтня. – 1990. – 17 лип.

  9. Мазурик Є. На варті здоров’я // Прапор жовтня. – 1974. – 19 січ.


14 травня


Жінка , яка малює…


50 років з дня народження

Надії Анатоліївни Борецької


Надія Борецька народилася 1962 року у м. Хмель-ницькому. Закінчила Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (тепер Львівська національна академія мистецтв). Член Національної спілки художників України, член Європейської текстильної мережі (ETN), лауреат міської премії ім. Б. Хмельницького (1997), лауреат Міжнародного фестивалю мистецтв (м. Луцьк, 1996).

Серед творчих особистостей є такі, що невпинно торують раз і назавжди обрану стежину, вдосконалюючи, шліфуючи грані певної мистецької техніки. Нестримна енергетика інших спонукає до спроб самореалізації в різних художніх сферах. До цих других належить і Надія Борецька. Вона звертається до живопису, робить вітражі, що є складовою її дизайнерських інтер’єрних розробок. І все ж , здається, найбільш органічним для неї залишається існування в царині художнього текстилю. Це надзвичайно місткий термін, що означує мистецькі твори, пов’язані з використанням тканини чи волокна. Один з різновидів художнього текстилю передбачає розпис тканини за допомогою воскової суміші. Найвищого розквіту ця техніка досягла на острові Ява, тож її назва – “батик” – є словом малайської мови, якою розмовляють народи Індонезії.

Надія Борецька розпочала свій творчий шлях саме як художниця-батикістка. Вона брала участь у Першій Всеукраїнській виставці сучасного розпису на тканині “Презентація 94”, що відбулася в Хмельницькому художньому музеї, а пізніше експонувалася в Києві, в Українському домі, та Санкт-Петербурзі в рамках ІІ Міжнародного симпозіуму з текстилю “Белые ночи”. З її роботами знайомі глядачі польських міст Лодзі, Вроцлава, М’єхова… Мисткиня пропонує своє бачення можливостей “батикового малярства”. Необмежена палітра яскравих відтінків, легкість і тонина шовкових площин, що випромінюють гарячу енергію, ледь помітно коливаючись від руху повітря, завжди створюють життєрадісну, святкову атмосферу на її виставках.

Втім, розпис на тканині як самодостатній вид мистецтва постав не так давно, кілька десятиліть тому; за своєю ж природою батик є декоративно-ужитковим, тобто розписні тканини первісно мали утилітарне, практичне призначення: вони використовувалися для оздоблення інтер’єрів, для виготовлення одягу. Сучасні художники також працюють в цих сферах.

Створення авторських тканин, що надають предметам одягу та аксесуарам яскраво індивідуального, неповторного характеру, не оминуло і Надію Анатоліївну. З певного часу саме дизайнерська тенденція переважає в її творчості. Крім того, вона виявила в собі здатність плекати паростки творчості в інших: під її керівництвом оригінальні колекції одягу розробляли студенти факультету технології і конструювання швейних виробів Хмельницького національного університету, в якому Н.А. Борецька викладала протягом 5 років (з 2000 по 2005). Свої педагогічні здібності вона реалізувала також на посаді директора Хмельницької дитячої художньої школи (2005-2009), яку нині перетворено на школу образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. Надія Анатоліївна очолює новоство-рений відділ декоративно-прикладного мистецтва, і ця освітня місія є надзвичайно суттєвою і важливою часткою її життя.

Людмила Тимофєєва


Література


Про Н.А. Борецьку


  1. Надія Борецька // Хмельницький в іменах: митці / уклад.: В. Дмитрик, М. Кульбовський, Є. Семенюк. – Хмель-ницький, 2010. – С. 25.

  2. Кусько Г.Д. Борецька Надія Анатолівна // Енциклопедія сучасної України. – К., 2004. – Т. 3. – С. 287.

  3. Слободянюк Т. Писанка – вічко землі // Поділ. вісті. – 2005. – 15 квіт.

  4. Русанівська Т. Шовкове щастя Надії Борецької // Поділ. вісті. – 2002. – 7 трав.

  5. Ламонова О. Батіки Надії Борецької // Культура і життя. – 1999. – 30 жовт.



6 червня


Його музичний дивосвіт


70 років з дня народження

Анатолія Григоро­вича Потапова


Анатолій Потапов народився 6 червня 1942 р. у Таджикистані. Закінчивши Київську державну консерваторію ім. П. Чайковського (нині академія), А. Потапов став викладачем музично-теоретичних дисциплін Воркутинського музичного училища. З 1976 по 1996 викладав у Хмельницькому музичному училищі ім. В. Заремби.

За роки праці викладачем Хмельницького музичного училища підготував сотні молодих спеціалістів, які поповнили ряди викладачів дитячих музичних шкіл Хмельниччини, стали артистами оркестрів, хорів не тільки в обласному центрі, але і в м. Києві, Львові, Мінську, навіть в Ізраїлі.

В пам'ять про себе як композитора Анатолій Потапов, дбаючи про духовне виховання підростаючого покоління, видав збірку фортепіанних мініатюр “Дитячий світ” (1992). Переважна більшість п’єс, адресованих учням старших класів ДМШ, носять програмний характер з чітко окресленими музичними образами в межах дитячої уяви, охоплюючи сферу дитячих зацікавлень: “В лікарні”, “Полька”, “Після лікарні”, “Потяг”, “Бабусин танець”, “Бабуся очима внука” і т.д. Деякі з них побудовані на фольклорному матеріалі: “А вже весна” (народна веснянка), “Козаченьку, куди йдеш” (народна пісня), “Ой на горі калина” (народна пісня), “Ой співаночки мої” (народна пісня). Хоча автор використовує народні мотиви не дослівно, а цитатно, розробляючи їх інтонаційну основу, збагачуючи сучасною метроритмікою і гармонією, таким чином надаючи знайомій мелодії нових образних граней і привабливості.

Оригінально скомпоновані шість варіацій на тему подільської народної пісні “За городом качки пливуть”. Колористична за звуковою палітрою картинка табірного життя дітей під час літніх канікул “В лісі”.

Музика збірки “Дитячий світ” А. Потапова приваблює дітей нетлінними скарбами народного музичного мистецтва, але в сучасних вимірах і світосприйнятті.

Є у А. Потапова і складні за фактурою твори. Сюди слід віднести політональну “Фантазію-монолог” для соло-скрипки. Оригінальний за задумом “Євшан-зілля”, написаний на слова М. Вороного для соло-скрипки та голосу читця, де використана суто подільська тема. За своєю складністю ці твори потребують високої виконавчої культури скрипаля, артистичного темпераменту. Його музика, зрозуміла й доступна, чарує свіжістю музично-гармонійної мови, гостротою драматургіч-ного розвитку, експресивною насиченістю.

Микола Кульбовський


Література


Про А.Г. Потапова


  1. Кульбовський М. О музико, тобою я живу // Куль-бовський М. З подільського кореня: публіцист. нариси з історії культури на Поділлі (середина ХІХ-ХХ ст.). – Хмельницький, 1999. – С. 77-79.

  2. Потапов Анатолій Григорович // Кропивницький В.І. Музично-пісенна творчість митців Хмельниччини. – Хмельницький, 1997. – С. 215.

  3. Хлистун Л. Музика Потапова // Поділ. вісті. – 1993. – 6 берез.


15 червня


“Мені земля хитнеться гірко в

одчайдушнім крені …”


75 років з дня народження

Володимира Олександровича Соботовича


Володимир Олександрович Соботович народився 15 червня 1937 року в селі Чорна Старокостянтинівського району в учительській родині. Закінчив Левківську середню школу і вступив на філологічний факультет Київського державного університету.

Після закінчення працював у редакції журналу “Дніпро”, у видавництві “Молодь”. Було видруковано десятки його статей, літературних розвідок, новел, гумористичних оповідань, за його сценаріями ставилися фільми.

Творча спадщина Володимира Соботовича кількісно невелика – дві книжки: “Татарське зілля” та “Навіщо у квітні сніг”. В них опубліковано його повість “Екскурсія”, низка оповідань, гуморесок, а також вірші. Володимир Соботович писав на книжки знайомих поетів критичні статті, та навіть півсловом ніколи не обмовився, що сам захоплювався поезією.

Юрій Мушкетик у передмові до книжки “Навіщо у квітні сніг” (посмертне видання) писав, що Володимир Соботович серйозно захоплювався поезією, вірші виходили з-під його пера щодня.

Це були гарні, зворушливі, щирі поезії. Їм властиві лаконізм, свіжа образність, глибока думка. Поетичний доробок В. Соботович помітний в літературному процесі того часу. У ньому є рядки, що не забуваються:

^ Щаслива мати, народивши сина,

Щасливий син, прославивши її…

На світі є Шевченко й Україна

То – батько й мати дорогі мої.

Можливо, з часом і збирався вийти на люди з поезією, але не судилося. 20 березня 1973 року відійшов у вічність.

Подоляни пишаються своїм земляком Володимиром Соботовичем, по-справжньому ерудованою, талановитою людиною.

Микола Мачківський


Література

Твори


  1. Навіщо у квітні сніг: [повість, новели, гуморески, вірші]. – К.: Молодь, 1976. – 256 с.

  2. Кайдани тліють, слава не іржавіє..; Час вересня, час згадок і розгадок; Не треба сердитись; Татарське зілля: [поезії] // Пед. вісн. – 1997. – № 2. – С. 39-40.


Про В.О. Соботовича


  1. Соботович Володимир Олександрович // Мацько В. Літературне Поділля. – Хмельницький, 1991. – С. 66.

  2. Сваричевський А. Світ у мені не вмре: до 60-ліття призабутого, але талановитого поета // Пед. вісн. – 1997. – № 2. – С. 38-39.



24 червня


Вірність обраній меті


95 років з дня народження

Павла Даниловича Цибульського


Народився 24 червня 1917 р. в Кам’янці-Подільському. Закінчив спочатку Харківське газетне училище, а пізніше Харківський учительський інститут. Під час навчання видрукував свої перші літературні твори. Тривалий період працював кореспондентом обласних та республіканських періодичних видань.

Павло Цибульський – учасник Великої Вітчизняної війни. За бойові заслуги нагороджений орденом Вітчизняної війни, медалями. По закінченні війни у званні старшого лейтенанта служив на території Австрії та Угорщини. Згодом жив і працював на Закарпатті.

В 1954 році письменник дебютував першою збіркою “Весняний вітер”, яку надзвичайно схвально прийняли критика та публіка. Цибульський є автором книг оповідань “Вечір у винарні Штрауса”, “Росте при дорозі шипшина”, “Три вдовиці”, “Гори і люди”, “Струни”, “Тепло чужої руки”, “Гірське джерело”, “Акордеон з Клінгенталя”.

З 1958 року Павло Данилович Цибульський – член Спілки письменників України.

Павло Данилович відомий насамперед як автор “малої прози”. Але його перу належить і великий твір-роман “Вуличка на околиці міста”, присвячений Поділлю. В ньому письменник хвилююче розповідає про своїх земляків, про їх нелегку долю, про тривожну молодість 20-30 рр. Власне, це автороман, в якому, крім низки інших героїв, з глибокою ніжністю оспіваний образ матері – подільської трудівниці. П. Цибульській мав намір продовжити роман, збирав матеріали, але важка хвороба і передчасна смерть перешкодили здійснити задумане. 11 травня 1984 року письменника не стало.

Іванна Василевська


Література

7289807189134590.html
7289937359479111.html
7290111361765423.html
7290196172608268.html
7290462477110095.html